Тарас Шевченко (1814—1861)

Тарас гранітний дивиться суворо:

— А ви гартуйте ваші голоси!..

Бо пам’ятайте, що на цій планеті,

відколи сотворйв її пан Бог,

 ще не було епохи для поетів,

але були поети для епох!

(Ліна Костенко, «Кобзарю, знаєш...» )

  Геніальний поет, самобутній прозаїк, талановитий художник та гравер Тарас Шевченко став духов­ним батьком усіх українців, де б во­ни не жили, живим уособленням українського національного харак­теру й способу мислення, культур­ним представником України у світі. Шевченко своїм словом і власним життям виховав мільйони борців за національну незалежність, спрямував потік історії колонізованого народу до визвольної мети. Він мало дбав про себе, бо всі його помисли були про сучасне йому лихо України, причини її поневолення й шляхи до звільнення. Тривога поета за майбутнє України й пристрасне жадання щасливого життя для всього народу спричинили його незвичайну прозірливість, завдяки якій його визнано національним пророком.

Академік Іван Дзюба писав: «Ми захоплюємося ідейним авангардизмом свого великого поета, його високим грома­дянським образом, політичною і моральною принциповістю... Однак чи завжди і чи сповна можемо собі уявити, що за цим стояло, скільки це коштувало боротьби, болю, мужності, прозріння думки, сили волі, природної чистоти й доброти? Для цього треба добре знати не лише самого Шевченка, а й ту добу, атмосферу життя, його сучасників. Не лише однодумців і друзів, а й суперечників, опонентів та ворогів... весь широкий спектр поглядів, інтересів та настроїв, що у своїй сукупності і становили ту історичну реальність, у якій він був собою».

«Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою»

Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині — Черкаської області).                                                                  

 Батьківщина майбутнього поета   є одним з найкрасивіших куточків України, з мальовничими пагорбами та ярами, зарослими буйним лісом, з численними озерами й ставками. Згодом Шевченки переїхали до Кирилівки (Керелівки) в куплену Григорієм у селянина Тетерюка небагату хату, де й минуло дитинство майбутнього поета, який завжди вважав своєю батьківщиною саме це село. Тут народи­лися й молодші сестри Тараса — Ярина, Марія і брат Йосип. Пізніше, 1843 року, Шевченко намалював свою хату й умістив ліричний спогад про своє дитинство на рідній садибі в повісті «Княгиня» (1853).

   Допитливий хлопчик блукав околицями села, шукаючи краю світу, де залізні стовпи підпирають небо, ловив рибу. Чи­мало нових вражень давали йому подорожі з батьком на чу­мацькому возі з валкою панської пшениці — через Гуляйполе (Златопіль), Новомиргород,   Єлисаветград (тепер Кіровоград) до Одеси. Першим знайомством з книжкою малий Тарас теж зобов’язаний батькові, який мав звичай щонеділі читати в хаті «Четьї-Мінеї» —помісячні добірки житій святих. Восени 1822 року батько віддав сина в науку до сільського дяка. Навчання провадилося по церковнослов’янській Граматці, Часословцю та Псалтирю.

    Влітку 1823 року померла Тарасова мати — ще досить моло­дою, 40-річною. Тому батько, щоб дати раду п’ятьом сиротам, одружився із вдовою Оксаною Терещенко, яка теж бідувала зі своїми трьома дітьми. Мачуха внесла в хату Григорія сварки, а провини власних дітей перекладала на чоловікових. Навесні 1825 року захворів та помер батько Тараса, і хлопцеві довело­ся перебиратися до дяківської хати-школи за школяра- попихача, тобто школяра, який відробляв свою науку, найми­туючи у вчителя (саме ці знегоди дали, очевидно, матеріал для образу сироти-наймита Яреми Галайди в поемі «Гайдамаки»).

   З дитинства майбутній поет і художник виніс свідомість свого підневільного стану, грамотність і добре знання бого­службової літератури, світле переживання першої закоханості в односельчанку Оксану Коваленко, залюбленість у народні пісні, яскраві враження від сільських свят і обрядів, нестрим­ний потяг до малювання, захоплення почутими від кобзарів та лірників псалмами, думами й піснями, а також переказами про минуле діда Івана Швеця, учасника Коліївщини.

У 1828 році успадкував Моринці, Кирилівку та сусідні села із 3880 кріпацькими душами Павло Енгельгардт, офіцер, ад’ютант віленського генерал-губернатора. Тараса взяли за кухарчука в панську пекарню, а потім — за козачка в панські покої. У березні 1829 року кріпацький обоз вирушив через Київ (тоді Тарас вперше побачив це місто) до родового маєтку на Смоленщину, а звідти — до Вільна, місця служби пана, ку­ди прибув у вересні. У списку дворових, складеному управите­лем вільшанського маєтку, проти прізвища Шевченка стояло: «Годен на комнатного живописца». Зваживши на настійливі прохання козачка, який нишком усе ж малював, пан, зрештою, вирішив зробити з Тараса власного художника. Припускають, що молодий Шевченко відвідував майстерню Яна Рустема, професора живопису Віленського університету. В лютому 1831 року Павло Енгельгардт прибув до Петербурга.

   Навесні 1832 року Шевченка було законтрактовано в учні до цехового майстра «кімнатного живопису» Василя Ширяєва. Юнак швидко оволодівав у його артілі азами професії і став, за твердженням Ширяєва, першим рисувальником при оздоб­ленні театральних приміщень.

   Важливою подією у житті молодого кріпака стало знайомство з художником Іваном Сошенком і з українським письменником Євгеном Гребінкою, котрі перейнялися сумним становищем юна­ка. На початку 1837 року Сошенко представив Шевченка секре­тарю Академії мистецтв Василю Григоровичу, познайомив його з учнем уславленого художника Карла Брюллова Аполлоном Мокрицьким, який дуже клопотався перед своїм метром за обдарова­ного кріпака, зацікавив Брюллова Шевченковими віршами, і той заповзявся визволити талановитого юнака. Він залучив до цієї справи російського поета Василя Жуковського, художника Олексія Венеціанова. Брюллов написав портрет Жуковського, щоб зібрати гроші на викуп Шевченка.

Венеціанов домігся від Енгельгардта згоди відпустити Шевченка, хоч і за нечувано високу ціну — дві тисячі п’ятсот карбованців. Потрібна сума була сплачена Енгельгардту 22 квітня 1838 року. 25 квітня Василь Жуковський вручив Шевченкові відпускну.

  У травні 1838 року, завдяки клопотанню Карла Брюлло­ва, Шевченко вступає до Академії мистецтв вільним учнем до класу Брюллова. Навчання в Академії загалом тривало шість років. Шевченка ж було прийнято одразу до четверто­го класу — гіпсових фігур. Він захоплено й наполегливо вивчав анатомію та фізіологію, малюнок, мистецтвознавчі та історичні праці, читав твори художньої літератури.

     У ці роки владно опановує його думками поетична стихія. Він входить у літературно-мистецькі кола, знайомиться зі співаком та композитором Семеном Гулаком-Артемовським, відвідує вечори у композитора Михайла Глинки, допомагає Євгену Гребінці укладати альманах «Ластівка». У такій атмо­сфері формувалися романтичні уподобання Шевченка.

     З найраніших творів поета збереглася лише балада «Причин­на» (1837). 1838 року Шевченко написав чотири «думки», в яких герої-сироти — то козак на чужині, то розлучена з милим дівчи­на — виливають свої жалі. Коли до Петербурга дісталася сумна звістка про смерть у Полтаві 29 жовтня Івана Котляревського, молодий поет відгукнувся елегією «На вічну пам’ять Котля­ревському». Результатом ностальгії за Україною та активного читання історичної літератури стала поема «Тарасова ніч» (1838) про героїчний епізод національно-визвольної боротьби українського козацтва під проводом Тараса Павлюка (Трясила).

Під Тарасовим пером народжуються нові твори: балада «То­поля», вірш «Петебендя», історична поема «Іван Підкова» (1839), нові розділи поеми «Гайдамаки», послання «До Ос­нов’яненка» і, нарешті, програмний вірш «Думи мої, думи мої» (1840), написаний, коли вже з’явилася можливість видати власну поетичну збірку завдяки допомозі Євгена Гребінки і грошовій підтримці поміщика Петра Мартоса. «Кобзар» 1840 року містив вісім творів. Друг поета художник Василь Штернберг прикрасив книжечку офортом — зображен­ням старого сліпого кобзаря із хлопчиком-поводирем. «Коб­зар» швидко розлетівся по Україні — через книгарні, дещо розіслав українським літераторам і власним знайомим автор, а найбільше — у сотнях списків.

    Шевченко мріяв про поїздку в Україну. Нарешті, в травні 1843 року Шевченко виїхав з Петербурга в товаристві Євгена Гребінки та його сестри Людмили. Враження від цієї подорожі відбито в повісті «Музикант» (1855). Приятелі прибули до Чернігова, потім — до Ніжина, де Шевченко зустрівся з викла­дачем повітового училища і своїм старшим другом Іваном Сошенком. Наприкінці травня він уже був у Качанівці поблизу Яготина, у маєтку відомого мецената Григорія Тарновського, який вітав у себе в попередні роки і Миколу Гоголя, і Михайла Глинку, і Семена Гулака-Артемовського, і Миколу Костомаро­ва, і Михайла Максимовича. Однак меценат був і типовим кріпосником, тож у повісті «Музыкант» Шевченко згадував « о гнусностях, совершающихся в селе Качановке».

    З Києва поет у червні 1843 року поїхав додому, в рідну Кирилівку, побачився з дідом Іваном Швецем (Шевченком, Грушівським), з братами й сестрами, але й наслухався чимало про гірке кріпацьке життя. Проте час було їхати на другий бік Дніпра, на хутір Убіжище, де на нього чекав Євген Гребінка. У селі Мосівка на святі у поміщиці Тетяни Волховської поета познайомили з кількома особами, які стали його добрими друзями —Яковом де Бальменом, автором кількох повістей, поетами Олексан­дром Афанасьєвим, який писав під псевдонімом Чужбинський, Вікто­ром Забілою, а також Олексієм Кап- ністом, сином відомого письменни­ка Василя Капніста. Саме Олексій привіз Шевченка до маєтку князя Миколи Рєпніна, колишнього гене­рал-губернатора Малоросії. В цьому колі минуло літо 1843 року. На початку вересня Шевченко здійснив давно вимріяну подорож на місця Запорозької Січі.

Повернувшись у лютому 1844 року до Петербурга, Шевченко розпочав навчання в рисувальних класах Академії мистецтв, працював над гравюрами для альбому «Живописна Україна». У квітні 1844 року вийшли шість офортів: «У Києві», «Видуби- цький монастир», «Судна рада», «Старости», «Казка», «Дари в Чигйрині 1649 року». У такий спосіб художник почав здійснюва­ти давно задуманий намір представити світові Україну в її найгарніших краєвидах, народних звичаях, найвизначніших моментах історії.

     Навесні 1845 року сталася важлива подія у Шевченковому житті: завершився термін навчання Шевченка в Академії мистецтв. Рада Академії надала йому звання некласного художника. Можна було залишити Петербург і виїхати в Україну, як він сподівався, назавжди.

      У Києві поет був уже 22 квітня 1845 року. Оселившись на Печерську, Шевченко почав клопотатися у справі розповсю­дження своєї «Живописної України» та постійної праці при університеті. Він увійшов до кола співробітників Архео­графічної комісії, яка працювала при університеті, познайо­мився з професором Михайлом Максимовичем. Поет дістав від комісії неофіційне завдання збирати дані й робити описи археологічних пам’яток та записувати народні пісні.

     Доручення Археографічної комісії збігалося з його власним наміром змальовувати історично уславлені місця України для наступного випуску альбому «Живописна Україна». Як же було не відвідати урочище Холодний Яр та Мотронинський монастир на Чигиринщині, звідки спалахнула Коліївщина 1768 року? І невдовзі у Миргороді Тарас Григорович почав писати загадкову поему-містерію «Великий льох». Почалася незвичайна осінь у житті поета — час найвищого злету його пророчого натхнення. Ось її головні здобутки: 10 жовтня 1845 року завершено поему «Єретик»; 16 жовтня — поему «Сліпий» (пізніша назва «Невольник»); 21 жовтня — поему-містерію «Великий льох»; 13 листопада — поему «Наймичка»; 18 лис­топада — поему «Кавказ»; 22 листопада — посвяту відомому чеському славісту Павлу Йозефу Шафарикові — вступ до поеми «Єретик»; 14 грудня — поему «І мертвим, і живим...»; 17 грудня — вірш «Холодний Яр»; 19 грудня — цикл «Дави­дові псалми»; 21 грудня — маленький шедевр «Минають дні, минають ночі...»; 22 грудня — поетичний підсумок «трьох літ» — поезію «Три літа». У Переяславі Шевченко, тяжко хво­рий, 25 грудня написав «Як умру, то поховайте...» («Запо­віт») — уславлений твір, що став національним гімном.

    Наприкінці квітня 1846 року поет знову в Києві, оселяється в будиночку Івана Житницького (нині — Будинок-музей Шев­ченка у Шевченковому провулку коло майдану Незалежності). Саме в цей час відбувається його знайомство з письменником та істориком, професором Київського університету Миколою Костомаровим. Незадовго до цього Костомаров разом із Миколою Гулаком, Василем Білозерським, Олександром Навроцьким, студентами Опанасом Марковичем, Іваном Посядою створили Кирило-Мефодіївське братство — таємну антикріпосницьку християнсько-просвітницьку організацію із           власним статутом, програмою, символікою.

    Шевченко бував на зібраннях, провадив запальні розмови, читав і давав переписувати свої політичні твори. У грудні 1845 року його офіційно зараховано на службу до Археографіч­ної комісії. Наприкінці вересня 1846 року Шевченко виїхав на Волинь і Поділля записувати фольклор, збирати відомості про кургани й урочища, описувати старовинні споруди, малювати види Почаївської лаври. Оглянувши Кам’янець-Подільський, Шевченко через Житомир, Бердичів, Кодню, Острог, Кременець прибув до Почаєва. Він змалював вигляд собору, Лаври, око­лиць, записав кілька пісень. Бачив і поле героїчної битви війська Богдана Хмельницького під Берестечком; пізніше він присвя­тить цій трагедії поезію «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле» (1848).

     До Києва Шевченко повернувся наприкінці жовтня 1846 ро­ку. Восени цього року особливо пожвавилися зустрічі кириломефодіївців. На одній такій вечірці у відомого мецената Васи­ля Тарновського Шевченко читав своє послання «І мертвим, і живим...», чим буквально приголомшив присутніх.

  І ніхто з друзів не відчув, що всіх їх спіткає страшне лихо, яке цілковито зруйнує життя. Син жандарма, студент Олексій Петров увійшов у довіру до Гулака і написав до Петербурга до­нос, де представив науково-просвітнє товариство антиурядо­вою таємною організацією, члени якої мандрують Малоросією, провадячи пропаганду своїх ідей. III Відділ імператорської канцелярії розпочав слідство у справі «Слов’янського товарис­тва». У березні було проведено арешти. 5 квітня 1847 року на переправі через Дніпро заарештували Шевченка, котрий повертався до Києва з Чернігівщини, й відібрали при цьому рукопис збірки «Три літа», який автор відтоді побачить лише на допитах (тільки 1907 року Шевченкові твори полум’яного періоду «трьох літ» будуть вилучені з архіву Департаменту поліції й передані до Музею української старовини в Чернігові, де зібрано велику шевченківську колекцію).

  3 17 квітня 1847 року Тарас Григорович перебував за ґрата­ми каземату III Відділу в Петербурзі. На допитах поет тримав­ся мужньо, відповідав з гідністю. Поет розумів, що його чекає кара за політичні поезії, котрі так обурили слідчих; однак не міг не писати. На берегах дозволеної йому для читання книж­ки він записав дванадцять поезій, виніс смужки паперу із в’яз­ниці в чоботях і привіз на заслання. Повертаючись 1858 року з заслання, він перепише їх до «Більшої книжки», давши циклові заголовок «В казематі».

В останніх числах травня слідство закінчилося і суд виніс вирок Шевченкові: заслати безстроково рядовим до першого Окремого Оренбурзького корпусу. Цар Микола І ще й власно­ручно дописав: «под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать».

  Він прибув 22 червня 1847 року до Орської фортеці (її місцеві киргизи прозвали «Яман-кала» — місто-погань), розміщеної на невеличкому пагорбі коло річечки Орі, оточеної безмежним степом. Виснажлива муштра, бідний солдатський харч, постійні приниження, ностальгія — все це підривало доти міцне здоров’я. Віршувати доводилося нишком, записуючи ряд­ки на окремих аркушиках, які поет ховав за халявою чобота.

      11  травня 1848 року розпочалася Аральська описова експе­диція для дослідження берегів Аральського моря. Шевченка взяли в роту супроводу, але негласно — художником для «зні­мання видів» Аралу. Попри труднощі походу, плавання, побу­ту, Шевченко почувався в експедиції, яка закінчилася в листо­паді наступного, 1849 року, незрівнянно вільніше, аніж в Орській фортеці. Під час двох літніх плавань і зимівлі 1848— 1849 років у фортах Раїм та Косарал він дуже багато малював і віршував. Цьому сприяла вільна атмосфера спільної праці команди фахівців, досвідчених мандрівників, географів, моряків. Шевченко в цей період створив чимало віршів та  кілька поем («Царі», «Титарівна», «Марина», «Між скалами неначе злодій», «Сотник», «Якби тобі дове­лося»), 200 малюнків та начерків, а також як художник виробив свій особливий, витончений реалістич­ний стиль. Недаремно казахи вва­жають Шевченка своїм першим ху­дожником і ще й понині дають своїм дітям ім’я Тараз.

Творче життя Шевченка було раптово перервано арештом 23 квіт­ня 1850 року внаслідок доносу про порушення заборони писати й малювати. Відтак його було відправлено під найсуворіший нагляд до Орської фортеці. 5 вересня при­йшло розпорядження перевести Шевченка до батальйону в Новопетровське укріплення над Каспійським морем, на півострові Мангишлак, строго стежа­чи, щоб він не смів писати (навіть листи!)і малювати.

У квітні 1853 року до укріплення прибув новий, більш лояльний комендант — майор Іраклій Усков із дружиною та сином Дмитриком. І Шевченко, який дуже любив дітей, потяг­ся до цієї родини.

      Головним змістом його життя у 1852 — 1858 роках була праця над російськими повістями «Княгиня», «Музыкант», «Несчастньый», «Капитанша», «Близнецы», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та іншими, які Шевченко сподівався опублікувати. Чому він звернувся до прози, та ще й російською мовою? Причин було, ймовірно, декілька. Це й заборона писати рідною мовою, і постійне праг­нення сказати правду про життя. Однак опублікувати їх не пощастило. Вони вперше побачили світ лише наприкінці 80-х років XIX століття і відтоді суттєво збагатили уявлення гро­мадськості про життєвий шлях Шевченка і його особистість.

    Микола І помер 18 лютого 1855 року в неславі, зазнавши поразки в Кримській війні. На престол зійшов Олександр II, який наступного року видав маніфест про амністію політичним «злочинцям». Друзі поета взялися до клопотань про долю поета. Відчуття близької волі відродило в Шевченкові потяг до поезії. З червня 1857 року Шевченко одержав листа з Петербурга від Михайла Лазаревського про те, що цар підписав його відставку. Він почав збиратися в дорогу: впакував частину речей, зшив зошит для щоденника. У ньому в багатьох деталях відбилося те граничне напруження, якого коштувало Шевченкові це тривале очікування. Нарешті 2 серпня 1857 року щасливий поет відплив рибальським човном до Астрахані. Закінчилося неймовірно тяж­ке десятилітнє заслання.

20 вересня Шевченко прибув до Нижнього Новгорода і збира­вся вирушити до Москви. Проте несподівано поліцмейстер повідомив Шевченкові, що він ще не остаточно звільнений з військової служби й повинен повернутися до Оренбурга, щоб там очікувати остаточної відставки. Друзі порадили Шевченкові уда­ти хворого, а місцевий лікар засвідчив хворобу. «Зупинка» в Нижньому затяглася майже на півроку. Поет жадібно поглинав культурні новини, багато читав, малював, відвідував місцевий театр. Він із цікавістю прочитав працю Костомарова про Богдана Хмельницького. Справжнє захоплення викликали у нього надіслані Кулішем «Народні оповідання» Марка Вовчка, а та­кож фольклорно-етнографічний двотомник Куліша «Записки о Южной Руси» і його історичний роман «Чорна рада».

   Нові враження, книжки, знайомства надихали Шевченка на творчість. У грудні 1857 року він написав поему «Неофіти», сповнену натяків на сучасну авторові ситуацію в Російській імперії з її нещадним переслідуванням живого слова й думки, з найменшим виявом протесту. Ще відвертішим був наступний твір, до якого було написано лише вступ — «Юродивий». Він узявся переписувати з «Малої книжки» твори своєї «не­вольничої музи»; а далі — й нові твори. Так постала «Більша книжка».

    Наприкінці 1857 року до Нижнього Новгорода з гастролями приїхав з Москви друг Шевченка, уславлений актор Михайло Щепкін (йому присвячено поему «Неофіти»).

5 березня 1858 року Шевченкові офіційно дозволили приїхати до столиці. У Петербурзі він спершу мешкав у свого друга Михайла Лазаревського, а згодом одержав помешкання в будинку Академії мистецтв (нині там меморіальна майстерня Шевченка).

    Нарешті можна було здійснити вистраждану мрію — при­їхати в Україну, знайти місце для оселі, а може, й наречену. Шевченко приїхав до свого друга лікаря Козачковського у дав­но вимріяний Переяслав, а через два дні вирушив у маєток Максимовичів біля села Прохорівка поблизу Канева. Протя­гом десяти днів він малював (виконав портрети господаря та його дружини), слухав і записував пісні, розмовляв із селяна­ми, насолоджувався Дніпровими краєвидами, розпочав писати поему «Марія». Поїхав поет і до рідної Кирилівки. Тут уже гос­подарював новий власник Валерій Фліорковський. А в батьківській хаті жив старший брат Шевченка Микита з сім’єю. Відвідав Тарас Григорович сестру Ярину, удову з дочкою, побу­вав у церкві, побачився з давніми приятелями і вирушив до Корсуня, де його двоюрідний брат Варфо­ломій Шевченко був управителем маєтків князя Лопухіна.

    У родині Варфоломія жила най­мичка Харитина Довгополенко. Шевченкові, який мріяв про одру­ження з дбайливою дівчиною, Харитя впала в око. Разом із братом Шев­ченко взявся за пошуки місця для майбутньої хати, — такого, «щоб Дніпро був під самим порогом». Таку землю   знаишли коло села Пекарі, проте придбати ділянку Шевченкові  завадив арешт 13 липня за доносом місцевого шляхтича. Поліцейське розслідування відбувалося в Черкасах і завершилося в Києві, куди його під вартою привезли ЗО липня.

Двотижневе перебування в Києві було насичене зустрічами й подіями. Другого ж дня знайомий поета священик Юхим Ботвиновський, узявши поета на поруки, оселив його в себе. Поки тривало розслідування справи про релігійне «блюзнір­ство» Шевченка, чимало киян прагнуло побачити поета: до нього приходили студенти і викладачі університету. Він зустрівся з Іваном Сошенком, познайомився з майбутнім своїм біографом Михайлом Чалим, записував народні пісні, працю­вав над поемою «Марія». Тим часом справу Шевченка було закрито і йому дозволено виїхати до Петербурга. Побачення поета з рідним краєм завершилося гірким розчаруванням: і кріпацьке лихо, й бідування сестри Ярини, й «тяжкії руки» поліційної держави, і особисті невдачі вимальовували невтішну перспективу на майбутнє.

    З вересня 1859 року Шевченко живе в Петербурзі, перебу­ває у вирі літературних і громадських справ. Активну участь поет бере в основ’янських понеділках, відвідує зібрання української громади в інженера Федора Черненка та у Василя Білозерського, де дискутується головне питання: підготовка до заснування українського щомісячного журналу «Основа». Перший номер журналу побачив світ у січні 1861 року.

      На початку 1860 року вийшов друком «Кобзар» чималим тиражем — у 6050 примірників. Книжка відкривалася портре­том автора, намальованим Михайлом Микешиним. «Кобзар» був зустрінутий читачем захоплено: позитивні відгуки з’яви­лися у багатьох журналах, у періодичних виданнях Чехії та Польщі.

    Академія мистецтв відзначила наполегливе заняття Шев­ченка гравюрою, обравши його на зборах 4 вересня 1860 року академіком. Тарас Григорович вважав, що мистецтво гравюри має високе призначення — нести красу і духовність у широкі суспільні кола.

Атмосфера очікування кардинальних реформ сприяла розгортанню культурно-освітньої діяльності української інтелігенції. Розпочалася робота з організації недільних шкіл для міського простолюду. Шевченко уклав і власним коштом видав тиражем у 10 тисяч примірників «Букварь южнорусский» (1861), розіслав до знайомих культурних діячів у різні міста України. Підручник написано українською мовою, до нього для читання було включено уривки переспіваних поетом «Давидових псалмів», а також «Думу про пирятинського попо­вича Олексія» та «Думу про Марусю попівну Богуславку», народні прислів’я. Плани написати ще кілька підручників Шевченко реалізувати не встиг.

   У поета з’явилася нова надія на подружнє щастя — Ликера Полусмак, сирота й наймичка у родині Карташевських, кріпачка доброго приятеля Шевченка Миколи Макарова. Даремно навколишні натякали Шевченкові на лиху вдачу Ликери: захоплений нею і власного мрією поет не бажав нічого знати. Він намалював її опоетизований портрет, присвятив пристрасний вірш («Ликері»), оселив у найнятій кімнаті, залу­чив учителя грамоти, закидав дарунками. Але розбещена дівчина виявилась негідною такого високого почуття, й обуре­ний Шевченко порвав із нею. Цей розрив став його останньою спробою владнати особисте життя, драмою, що відкрила йому очі на перспективу самотньої старості, породила поезії, які вражають трагізмом — «Минули літа молодії», «Якби з ким сісти хліба з’їсти».

Здоров’я поета почало помітно занепадати, хвороба серця прогресувала, перекинулася на легені. Він ще боровся, пори­нав у громадські справи, обурювався суспільним злом і пра­гнув до оновлення життя, — але життя догоряло.

Остання поезія «Чи не покинуть нам, небого...» має дату 14 — 15 лютого 1861 року.

 Залишилося десять днів до 9 берез­ня — дня народження митця й одинадцять — до смерті. Друзі вітали його з днем народження, полтавська громада надіслала телеграму «Утни, батьку, орле сизий!», а він дякував, перема­гаючи біль у грудях. Долаючи недугу, Тарас Григорович усе ж рано встав, одягся і став спускатися сходами униз у свою майстерню. Не дійшов. Серце спини­лося — й упав. Це сталося вдосвіта 10 березня 1861 року.

        11 березня в Петербурзі в ака­демічній церкві відспівали покій­ного. Тоді друзі поета й студенти понесли відкриту труну на плечах на Смоленське кладовище. У чис­ленних промовах над труною відбилося не тільки тяжке горе втрати, а й усвідомлення значення Шевченка для України, переко­наність у тому, що на нього чекає безсмертя. Громада постановила виконати його поетичний за­повіт:

«Як умру, то поховайте /

 Мене на Вкраїні».

26 квітня домо­вину поета повезли через Москву в Україну, де її урочисто зустрічали панахидами й жалобними хорами. 6 травня траурна процесія прибула в Бровари, згодвм, після прощальної панахиди у церкві Святого Різдва на Подолі у Києві, пароплавом переправлена до Канева. 21 травня після панахиди у канівському соборі, при великому зібранні народу, повезли домовину лісовим шляхом, який дівчата встеляли квіта­ми, на Чернечу гору. 22 травня відбувся похорон, і кілька днів по тому селяни й київські студенти насипали високу могилу. Ця подія викликала занепокоєння у місцевого панства й поліцаїв, які пильно стежили за настроями довколишнього люду. В народі ходила легенда, що Тарас не вмер, а лише заснув, і що в його могилі заховано ножі для майбутнього визволення України.

  Іван Франко навесні 1914 року з нагоди святку­вань сторіччя від дня народження Тараса Шевченка написав:

«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книж­ним ученим. Десять літ він томився під вагою російської сол­датської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять пере­можних армій. Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду... Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко».

Мистецька скарбниця

Послання «До Основ’яненка» стало         широковідомим. Завдяки наспівності першої частини послання її поклав на музику композитор Яків Степовий, особливої популярності набула кантата Миколи Лисенка «Б’ють пороги».

************************************************************************************

У1839році Шевченко здобув срібну  “медаль за малюнок з натури, наступного — другу за картину з натури «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці»    (1840), ще через рік — третю за картину «Циганка-ворожка». У ті роки він малював портрети на замовлення, ілюстрував ряд видань, створив картину «Катерина» (1842) та серію з шести гравюр-офортів «Живописная Украйна» (1844) — на основі малюнків, частина з яких виконана з І  натури під час першої подорожі в Україну, успішно  і експонував картини на виставках. На цей час Шевченко був уже сформований митець, який перейняв майстерність від свого великого вчителя Карла Брюллова, особливо в мистецтві колористики, а також завдяки знайомству зі світовими шедеврами живопису в Ермітажі та приватних зібраннях. Проте Шевченко уже випрацював власний стиль і тематику — національну й демократичну.